«С авантюристической жилкой, но честный в денежном отношении» – Петлюра очима сучасників

Об этом сообщает komunist.in.ua со ссылкой на СМИ.

У вирі політичних срачів майже непоміченим минув 140-річний ювілей Симона Петлюри (22.05.1879 – 25.05.1926): голови Директорії УНР та головного отамана армії УНР. З його ім’ям нерозривно пов’язана стихія Української революції та боротьба за самостійну Україну в 1917-1921 роках. Сто років тому на плечі цього 40-річного тоді чоловіка ліг такий тягар, який він не зміг винести. Та хай там як, а борці за українську незалежність увійшли в історію під іменем петлюрівців.

А яким був сам Петлюра? Пропонуємо поглянути на Симона Васильовича очима його сучасників – людей, які так чи інакше мали із ним справи (поруч із прізвищем вказано, ким була ця людина на той рік, якого стосуються її спогади; стилістику і мову оригіналу збережено). Читаючи ці рядки, майте на увазі: іронія долі в тому, що колишні соратники часто відгукувалися про Петлюру значно критичніше, ніж опоненти і супротивники.

Дмитро Дорошенко, громадський діяч, журналіст, 1907:

«Петлюра виявився людиною дуже приємної товариської вдачі, був живий, веселий, дотепний. Мав гарний голос і любив співати. Ми скоро зійшлися із ним і заприятелювали. Тому що в редакції було аж кілька таких співаків, то вони частенько співали хором, і відвідувачі редакції немало були здивовані, коли ще на сходах чули співи…. Петлюра був великим любителем театрального мистецтва. Він писав у «Раді» рецензії на українські театральні вистави, і його рецензії були дотепні, оригінальні, талановиті».

Федір Корш, академік Санкт-Петербурзької академії наук, 1912-1914:

«Украинцы сами не знают, кого имеют среди себя. Они думают, что Петлюра – выдающийся редактор, патриот, общественный деятель и т.п. Это правда, но это не вся правда. Петлюра – безмерно выше того, что о нем думают. Он – из породы вождей, человек из того теста, из которого когда-то в старину основывались династии, а в наше демократическое время становятся национальными героями… Будет он вождем народа украинского. Такова его судьба».

Павло Скоропадський, генерал, гетьман України, 1918:

«Петлюра мне всегда рисовался как чрезвычайно честолюбивый человек, демагогического пошиба с большой авантюристической жилкой, но искренний в своих отношениях к Украине и затем честный в денежном отношении. Это сентиментальничающий идеалист, с очень легким культурным багажом. Его политические убеждения далеко не крайние настолько, что мне даже приходило в голову привлечь его в состав правительства».

Борис Стеллецький, полковник, начальник особистого штабу гетьмана, 1918:

«Петлюра считал необходимым создать среди населения группу лиц, ему сочувствующих, и в этом отношении он значительно превзошел Скоропадского своим организаторским талантом, и можно лишь искренне пожалеть, что не он в то время был гетманом.

Петлюра, пользуясь своим положением председателя союза земств, направил всю свою деятельность на объединение духовенства, сельского учительства и кооперации… Таким образом, священник, учитель и кооператив были тремя союзниками Петлюры. Все его распоряжения из центра достигали народных масс гораздо быстрее и точнее, чем распоряжения Скоропадского через его бюрократический аппарат. Так же и обратно, Петлюра через те же организации получал гораздо более полную и точную информацию о настроении на местах».

Володимир Сінклер, генерал, заступник начальника штабу Дієвої армії УНР, 1919:

«Передо мною була “звичайна” людина, середнього зросту, з енергійним обличчям, розумними очима, але він зовсім не викликав страху, скоріше приваблював своїм виразом. Для мене повстала загадка, чому, так здавалось би, по першому вражінню, “звичайна” людина користується такою великою популярністю, яку внутрішню силу повинна вона мати, щоб керувати масами, щоб стати на чолі цілого народу.

Незабаром цю загадку було передо мною розв’язано… По-перше, він був великий український патріот, такий, яких кожна нація виховує лише одиницями, фанатик щодо самостійности України. Всі, хто хоч один раз розмовляв з Петлюрою, той відразу бачив непохитну його твердість в цьому питанню, а це спричинилося до того, що ідея самостійности УНР органічно зв’язалася з іменем Петлюри. По-друге, Петлюра був великий психолог, він знав душу окремого козака і старшини».

Володимир Винниченко, голова УСДРП, екс-голова Директорії УНР, 1919:

«Цей шамотливий, славолюбний чоловічок готов на всякі паскудства, щоб ними зберегти свої нахили до буржуазно-отаманських привілеїв, які набув собі за часи цієї революції. Психологія хама, який хоче стати паном, психологія дрібного банкового бухгальтера і маленького журналіста, що випадково, примхою революції і недолею нашої убогости на люди, видряпався на військового начальника, не може примиритися, що випадок є тільки випадок. Цей бухгальтер, справді, повірив у те, що він – генерал, отаман, командуючий армією і т. п. І комічно, і сумно. Сумно, бо ради свого отаманства він робитиме все, щоб лишитися на своєму отаманстві й шкодити визволенню нашої нації й народові».

Ісак Мазепа, міністр внутрішніх справ УНР, 1919:

«Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіаст з великою вірою в українську справу. В початковій стадії революційних рухів особистий вплив грає значну роль. В умовах української революції Петлюра виявив цінні риси характеру: він умів захоплювати своїм запалом других, умів вести за собою маси, кликати їх до такої ж боротьби й жертв».

Михайло Омелянович-Павленко, генерал, командувач армії УНР, 1920:

«Петлюра пише, що він завжди “був й є прихильником реальної політики”. Хай наші політики скажуть, наскільки він був реальним в політиці, а щодо справ військових, то, на жаль, факти свідчать друге: його військову політику можна характеризувати хуторянською в повному розумінні цього слова… Для надто скомплікованої обстановки 1920 р. Петлюра як сила інтелектуальна був заслабий взагалі, а щодо справ військових зовсім не на місці… Він повторював помилку свого попередника гетьмана – не зумів знайти компромісу між елементами консервативними і прогресивними. Однак гетьман шукав його, а Петлюра навіть й не замислювався».

Степан Томашівський, дипломатичний представник ЗУНР, 1921 рік:

«Популярність Петлюри пливе із двоякого джерела. Наперед, він пересічний тип сучасного українського інтелігента, а широкому загалові така пересічність симпатична: плебейське імя, плебейські манєри, цинізм, перемішаний з містичним жестом, мужицька витривалість, демагогічна амбіція – все це улегчує здобуття популярности. Дальше, він мабуть присвятив 9/10 своєї особистої енергії і величезну частину державного гроша на доцільне витворювання цеї популярності…

Портрету Петлюри не буде ані в українськім Пантеоні, ані в самім історичнім музею заслужених для рідного краю Українців, хиба тілько в окремім зачиненім кабінеті з написом на дверях: “Молоді вступ забороняється”. Там показуватимуть зразки перебутих поганих національних хоріб українського народу».

Дмитро Шурхало, для «ОРД»


Джерело статті: “http://ord-ua.com/2019/05/23/s-avantyuristicheskoj-zhilkoj-no-chestnyj-v-denezhnom-otnoshenii-petlyura-ochima-suchasnikiv/”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя